рассказ на украинском языке....ну я думаю....кто захочет тот поймет......
Вони тільки й чекають поки я подохну, вони всі мене любили, ненавиділи, бажали моєї смерті, чекали поки я залізу в вану і почну різати собі вени чи стрибну зі свого п”ятого поверха на якесь дерево, вони вже бачили мої кишки на гілках каштану під будинком, як моя кров капає з листочка на листочок повільно підбераючись до землі.
Я в свою чергу мріяв про свої похорони. Якими вони будуть? Точно скромними – поскоріше в землю кинути, закопати і всі діла. Зберуться близькі люди: хрещені батьки і пару сусідів будуть театрально плакати згадуючи яким я був гарним хлопчиком, радість для батьків, мені пророкували велике майбутнє якогось буржуя. Ой, як жаль що все склалось таким чином...-голоситимуть знайомі.
Предки хвалитимуть бога за те що я вчинив самогубство, непотрібно витрачатися на попа, на народний опій. Церква проклене мене, відправить в пекло (що ще раз порадує їх). Ще одне питання – друзі. Та немає в мене друзів, я їм потрібен був не більше ніж батькам, так побалакати, як об”єкт для їх насмішок. Подруги в мене ніколи не було, ніхто не хотів мене зрозуміти, а тому і полюбити, ну що зробиш такий я от дивний. Чи буду я жалкувати за життям? Авжеж ні! По-перше – хіба це було життя? По-друге – я матиму вічне життя, хоча воно буде ще гірше, але вічне, і цим нехтувати не потрібно. Чи буде за мною жалкувати життя? Ні, точно ні, життя – це суспільство, а суспільство мене ненавидить, ще одним диваком стане менше.
Наступний пункт плану: як вмерти? Болі я боясь (ще одна слабкість) тому під поїзд не кинусь так що гарної смерті ви не побачите ні поломаних кісток ні галонів крові ви не буде, вени теж різати не буду бо тоді стану блідим і погано виглядатиму в труні. Придумав!!! Нахаваюсь колес! Які таблетки кращі? Стовідсотково – снодійне, але виникає ще одна проблема – воно дороге, а дозу мені потрібно не малу, але моє бажання здохнути не відступить перед такой нікчемною проблемою. Загоню свій телефон! Гарно я надумав.
Раніше я мріяв вмерти як Джимі Хендрікс, а прийдеться як Мерлін Монро (чогось згадався Мерлін Менсон – хвороблива рефлексія приреченого мозгу?). настав жаданий день: предки на роботі, телефона слухавка знята, (моб. тел. вмене вже немає памятаєте?) ніхто не може завадити, тай чи захотіли б?
Дістаю з холодильника пляшку води, розпечатую коробочки з таблетками, читаю інструкцію – жахаюсь від побічних дій (яке щастя що я їх не встигну відчути!), наступний пункт – „Передозування” папірець каже що в данному випадку потрібно звернутися до лікаря. Кайфую під звук розриву мембран з фольки виколупуючи біленькі таблеточки з їх затишних комірчинок. Ковтаю по одній – вони зникають в нетрях мого стравохода. Після 10-12 відчуваю легку сонливість тому прискорююсь. Ледь вистачае сил з”їсти 30-ту, останю пігулку. Здається все! Скручуюсь калачиком на дивані, підкладаю під голову подушку і засинаю, певне востанє...До побачення! Я вас ненавиджу!!!
